Datasets:
hutsul
/
hutsul-manually-annotated

Dataset card Data Studio Files
xet
 Community
1
target
stringlengths
3
926
source
stringlengths
3
923
Буде добрий знак, хто йиго наслав, бо шє сего вечєра мій слуга йиго так зкроклюєт, шо, ниполедви, борзо йиму й подуші видзвонєт.
Буде добрий знак, хто його наслав, бо ще цього вечора мій слуга його так скрутить, що, певно, швидко йому й по душі віддзвонять.
Хвилювавси, шо дієти, бо знов усєкі гадки зачєли йиму роєм бжіл летіти в голов.
Хвилювався, що діяти, бо знов усілякі гадки почали йому роєм бджіл летіти в голові.
Иванчік, то аж плюнув из серця, шо вна го завернула з дороги, бо ніколи ни любив завертатиси, єк си кудас був справив ити, бо казав — єк си вертай, то відтак лихо си гостит в тій дорозі.
Иванчік аж плюнув із серця, що вона завернула його з дороги, бо ніколи не любив завертатись, якщо вже кудись пішов, бо казав: коли вернешся, то відтак лихо гоститиме тебе на тій дорозі.
Хоть и зараз пропадь ми з перед ичь навіки, то голосити за тобов ни буду, бо я маю з ким свій вік дотєгнути.
Хоч і зараз пропади мені з-перед віч навіки, то голосити за тобою не буду, бо я маю з ким свій вік дотягнути.
Береза пустит сік.
Береза пустить сік.
А витак з хорім вибіг на дорогу, зтєг из ніг гачі тай зачєв з усеї сили махати гудзичіниками на хмари.
А відтак із хором вибіг на дорогу, зняв із ніг штани та й почав з усієї сили махати гудзичиниками на хмари.
Иванчік имив йиго попид силу тай припер до своїх грудий, а він шепотом йиму сказав, справ’єючі руков: «На стіні моя клябучка, а коло ременя мій чєпелик.
Иванчік заледве стримав його й прихилив до своїх грудей, а він шепотом йому сказав, показуючи рукою: «На стіні моя клябучка, а коло ременя мій чепелик.
Оперед ним стоєв піп з золотим кіліхом в руці тай лижечков из законом.
Перед ним стояв піп із золотою чашею в руці й ложечкою з причастям.
Цулуючі у голов та у лице, перепросив я діда.
Цілуючи в голову та в лице, перепросив я діда.
На зерно клали два хліби, сирєний або пшенишний разовий колач, кусак солонини, укривали колач даром, хто чім утєкав, з сукна або вбирі.
На зерно клали два хліби, сирний або пшеничний разовий калач, кусень солонини, укривали калач даром, хто яку мав змогу, з сукна або одягу.
Уна просила Савиного: «Бери ко, Микулайку, доконче попа Олексієви на комашню, бо є чім заплатити, лиш коби схотів пити, бо боюси, шо ни схочєт.
Вона просила Савиного: «Бери-ко, Миколайку, доконче попа Олексієві на похорон, бо є чим заплатити, лиш аби захотів піти, бо боюся, що не захоче.
Ти шовечєра сідаєш за високі гори, за стримкі далекі скали, за глібокі плияві моря.
Ти щовечора сідаєш за високі гори, за стрімкі далекі скали, за глибокі плияві моря.
У зголовах засвітили воскову свічку-двоєницу, приліплену до смерекового хрестика, заткненого в зерно у дерев’єній мисці.
У головах засвітили подвійну воскову свічку, приліплену до смерекового хрестика, встановленого в зерно в дерев’яній мисці.
У тоти катуші загнав Юріштан Штолу.
У ту тюрму загнав Юриштан Штолу.
— уритнував я.
— допитувався я.
Але… Гм… за тото він був в усім першунарем на цілу нашу околицу…».
Але… Гм… Зате він був у всьому першим на цілу нашу околицю….
Згорбатіє, а нарешті ни стребуєт ні світом, ні йиго красов, тай маєш, синку, готову старість и на тілі, й на души».
Згорбатіє, а нарешті збайдужіє до світу і його краси — та й маєш, синку, готову старість тіла й душі».
Сегодне, то Шкиндя пислав мене до тебе з переказом, аби я тобі ді переказав, шо Шкиндя переказував: «Скажи тому дурнєкови, най си він вже раз окротит тай нічо бірше вже най ни риєт, то шє можим бути добрими.
Шкиндя послав мене, аби я тобі ось що переказав: “Скажи тому дурневі, най він заспокоїться й нічого більше не затіває, то ще можемо бути добрими.
Тай далі плєсали так завзєто, шо аж з них піт капчєв.
Та й далі плєсали так завзято, що аж із них піт стікав.
Уже єс убив звірину, нікуда ни ходічі, бо я її тобі сам приніс, тож ни журиси нев відтепер», — говорив чорт, гордо реготічіси, — «бо за одного твого Хреста передаю тобі від тепер всу звірину, єка лиш є в лісах, бо уна вже вся твоя».
Уже вбив звірину, нікуди не ходячи, бо я її тобі сам приніс, тож не журися нею відтепер, — говорив чорт, гордо регочучи, — бо за одного твого Христа передаю тобі відтепер усю звірину, яка лиш є в лісах, бо вона вже вся твоя”.
Ватаг навіть ни здоймав теркіли з коний, лиш борше, разом з депутатом, на стоїшшю оперед стаї викрутив з громового дерева живої ватри.
Ватаг навіть не знімав вантаж із коней, лиш швидко разом із депутатом на стоїщі перед стаєю викрутив із громового дерева живої ватри.
«Миром усе и в мене, дєкувати Праведному», — видповів Федько, тай додав: «Давно вже смих си ни виділи, Ива’».
«Миром усе і в мене, дякувати Праведному, — відповів Федько, та й додав: — Давно вже не виділися, Ива’».
А ззаду за ним цілов лайов летіли в хмарах йиго нивмивані слуги, тай страшнов бурев покотом ломили первовічні ліси так, єк би їх косов косили, в однім маху вивертаючі з коріннєм й найгрубші дерева.
А ззаду за ним цілою зграєю летіли в хмарах його невмивані слуги та й страшною бурею покотом ломили первовічні ліси так, немов їх косою косили, в однім маху вивертаючи з корінням і найтовстіші дерева.
Нидурно то старі люде співали, шо: «Осідлаю я коники, тоти воронії, Та піду я вздогонєти літа молодії.
Недарма старі люди співали: Осідлаю я коники тоті воронії Та піду я здоганяти літа молодії.
Тай годі було злічітиси, бо то все, шо він дієв протів неї, то нічо ни помогало так, єкби бив прутом по воді, бо вна си йиго ни попускала.
Та годі було вилікуватися, бо все те, що він діяв супроти неї, ніяк не допомагало — немов бив прутом по воді, бо вона його не попускалася.
«Та ци я, хло’, ни маю шо у свого дєдика їсти, ци, може, я икийс пидплитник, ни дай то Боже, аби ця сукритиця так погано на мнє сукритила?.
«Та чи я, хло’, не маю що у свого тата їсти, чи, може, я якийсь підплитник, не дай то Боже, аби ця сукритиця так погано на мене сукритила?.
У вишній, старій хаті в діда, шо у ній уводно посидком сиділи, на середнім сволоці верх грєдий стоєли вічьно дві голубі кварті з йковс водов.
У вишній, старій хаті в діда, що в ній завжди посидком сиділи, на середнім сволоку над грядами завше стояли дві голубі кварти з якоюсь водою.
«То ти Копил?» «Я».
«То ти Копил?» «Я».
Ловили своїм вухом, у своїй голові ховали, в серци голубили.
Ловили своїм вухом, у своїй голові ховали, у серці голубили.
Згонив из світа й нивинних людий.
Згонив зі світу й невинних людей.
Нічо.
Нічого.
Чо стоїш?».
Чому стоїш?».
В него рука ни дрижєла, а то був знак доброго стрільця.
У нього рука не тремтіла, а то був знак доброго стрільця.
— Він лиш смутно похітав головов тай сказав потихо: — «А тепер це пропало! Олексій уже на тім світі.
— Він лиш сумно похитав головою та й сказав тихо: — А тепер це пропало! Олексій уже на тім світі.
Виправивси, єк свічка на пристолі в церкві, а так си натєгнув, єк струна, натєгнена в скрипці.
Випрямився, як свічка на престолі в церкві, й так натягнувся, як струна, натягнена в скрипці.
«Видиш, єк то си маєт бити?.
«Видиш, як то слід бити?.
А молодшему дружбі, шо данцував з дружками насеред хорім, приспівували назбитки данцівники: «Изгоріла старостая, урваласи кужба, Пролиласи киселиця, ни мет їсти дружба».
А молодшому дружбі, що танцював із дружками серед хором, приспівували жартома танцівники: Ізгоріла старостая, урвалася кужба, Пролилася киселиця, не мет їсти дружба.
Осідлав коня.
Осідлав коня.
Всу цу худибку свою, а твою Божу росицу, передаю на полонині вид сегоднішного дня аж до розлучєня пид твою опіку.
Усю цю худібку свою, а твою Божу росицю, передаю на полонині від сьогоднішнього дня аж до розлуче́ння під твою опіку.
Тай тим поцулунком узєла Иванчіків розум собі пид ноги.
Та й тим поцілунком заполонила Иванчіків розум.
Шє славнішшє судове, раду радєт радове: Єкрекрута зловити, до Чьорновец видати.
Ще славніше судове, раду радить радове: Як рекрута зловити, до Черновець віддати.
И то єк си усміхав, то так потайки, шо лиш вид сміху ніби в него губи дрижєли, а зубий, то ни видко було.
Та й посміхався так потайки, що лиш від сміху ніби в нього губи дрижали, а зубів не видко було.
Мавси на осторозі, бо знав, шо то своє слово, шо сказав йиго йиму на видході, то ни покобзуєт ніколи.
Був обережним, бо знав, що те своє слово, яке той сказав йому на відході, не забуде ніколи.
А відтак твому противникови й на тебе, єк він йиго потрафит добре підмастити.
А відтак твоєму супротивникові й на тебе, якщо він його зуміє добре підмастити.
А жиди, то такий ґвавт заведут, шо аж годі вуха заткати, а Обарінчук з ґаздами, то з того до надсідку смієтси, бо жиди, то аж ґсобі пейсики мичут зострахє перед тов гадинов.
А євреї такі крики зчинять, що аж годі вуха заткати, а Обарінчук із ґаздами з того регочуть, бо євреї аж собі пейсики мичуть зо страху перед тою гадиною.
А єк си май зближив, то привитавси тай здивовано запитавси: «Мо-о-о Шкинде! А ти йкої досади наметав пістолета у воду?».
Але коли наблизився, то привітався та й здивовано запитав: — Мо-о-о, Шкинде! А ти якої досади покидав пістолі у воду?».
Тай заказував чєлєди, аби вид Світого четверга аж дес до десєтої п’єтниці ни білили в чєтверги полотна тай ни прали, бо вліті за тото білив би тай прав би град їх посіви тай городину.
Та й наказував жінкам, аби від Світлого четверга аж десь до десятої п’ятниці не білили в четверги полотна й не прали, бо влітку за це білив би й прав би град їхні посіви та городину.
А над ними в облаках, то так розхітував крильми орев, шо аж вітер вид него вієв тай на штубі в згари кранкав голоден ворон, вішшюючі мершу на полонині.
А над ними в хмарах так вимахував крилами орел, що аж вітер від нього віяв, та й на згореній смереці каркав голодний ворон, віщуючи мершу на полонині.
Витєгла люльку из зубий тай задумано заговорила: «Ану дівиси, ика біда мала, а так думаєт мудро.
Витягла люльку із зубів та й задумано заговорила: «Ану дивись, яка біда мала, а так думає мудро.
Пудна біда завела би си на світі, таку велику міць и путерю маєт тота вода у собі.
Страшна біда завелася б на світі — таку велику силу і спромогу має та вода в собі.
— «Хоть єк єсте си напосідали на ту головну річ, то ни дав я вам її в руки взєти.
— Хоч як напосідали ви на ту головну річ, та не дав я вам її.
Аж душя розсипаласи з великого жєлю.
Аж душа розсипалася з великого жалю.